Проповідь-інтерв'ю протоієрея Романа Матюшенко для радіо "Голос Києва"
Християни перших віків до великих празників завжди приготовлялися постом і молитвою. З цієї священної практики з часом розвинулися коротші та довші пости. На першому місці стоїть Великий піст перед святкуванням Господньої Пасхи. Перед празником Христового Різдва ввійшов у звичай піст Пилипівки. З особливого шанування святих верховних апостолів Петра й Павла виник піст Петрівки. А в кінці, прийшов наймолодший з чотирьох постів – піст Успенський. Ним ми приготовляємо себе до зустрічі празника Успення Пресвятої Богородиці, Яка також багато постувала й Своїм прикладом показує нам найкоротший шлях до спасіння. Як Петрівка й Пилипівка, так і цей піст увійшов у практику не шляхом церковного законодавства, але через благочестивий звичай. З цієї причини довгий час у Церкві було багато дискусій, як щодо існування цього посту, так і щодо його приписів і часу тривання.
Перші згадки про Успенський піст маємо близько 450 року від Папи Льва Великого. Він розповідає про пости у чотири пори року: «Церковні пости розміщені в році так, що для кожного часу запропоновано свій особливий закон помірності. Так для весни –весняний піст у Чотиридесятницу, для літа – літній у П’ятидесятницю (Петрів піст), для осені – осінній – у восьмому місяці (Успенський), для зими – зимовий (Різдвяний)». Далі вже більше відомостей знаходимо про традицію посту перед Успінням.
Так св. Сімеон Солунський пише: «Піст у серпні (Успенський) заснований на честь Матері Божого Слова, Яка, пізнавши Своє преставлення, як завжди подвизалася і постила за нас, хоч, будучи святою і непорочною, і не мала потреби в пості; так особливо Вона молилася за нас, коли мала намір перейти від тутешнього життя до майбутнього, і коли Її блаженна душа мала через Божественного Духа з’єднатися з Її Сином. А тому й ми маємо постувати й прославляти Її, наслідувати Її життя і тим просити Її молитися за нас».
Справа Успенського посту була темою Константинопольського Собору 1166 року за Патріарха Луки Хрисоверга (1156-1169) і імператора Мануїла Комнена (1143-1180). Собор підтвердив практику цього посту.
Успенський піст у давнину був строгіший від Петрівки й Пилипівки, але лагідніший від Великого посту. У понеділок, середу й п'ятницю цього посту призначалася суха їжа, це є хліб, вода й сушені овочі, а у вівторок і четвер дозволялася варена їжа, але без олії. У суботу й неділю був дозвіл на вино й олію, а в день Господнього Преображення – і на рибу.
Під час посту Церква пропонує помірне вживання їжі, і притому їжі не скоромної, а пісної. У Церковному Уставі все це розраховано з тією метою, щоб послабити в нас пристрасні прояви тілесного єства, що збуджуються скоромною поживою тіла; але так, щоб не зовсім розслабити нашу тілесну природу, а, навпаки, зробити її легкою, міцною і здатною підкорятися проявам духу й бадьоро виконувати його вимоги. Смак повинен служити, головним чином, до розрізнення корисної їжі від шкідливої, а не до виміру її приємності і неприємності. Тому слід остерігатися зайвої витонченості смаку і розбірливості. Хто любить потішати свій смак солодкою їжею, той звикає до ласощів, які захоплюють до пересичення, обжерливості, що розслабляє душу і тіло. Хоча інший остерігається обжерливості, проте ж звичка до ласощів буває причиною того, що лакомник буває невдоволений звичайною простою їжею, нудьгує від незадоволення ласощами; а неминуча при ласощах непомірність притуплює гостроту розуму в розумінні небесних предметів, пригнічує прихильність до молитви, зніжує, розслабляє тіло, звичайно розташовує його до бездіяльності і до плотського звеселяння, розпалює хіть. Ласощі легко поневолюють до обжерливості, а обжерливість – до хоті.
Тілесна наша природа має бажання їжі та пиття для збереження життя і здоров’я. Але цією потребою зловживають, коли задовольняють її, цю потребу, не для підтримки життя
і здоров’я, а для задоволення; тобто, коли хочуть їсти передчасно, коли ще природа не потребує; коли їдять забагато, більше міри, або бажають більш дорогих та вишуканих страв.
Так народжується пристрасть обжерливості (російською «чревоугодие»). Святий Григорій Великий говорить, що пристрасть обжерливості спокушує нас багатьма образами: іноді передчасно необхідності; іноді потребує їжі більш вишуканої; іноді більшою кількістю, ніж це потрібно нашому тілу, іноді великим бажанням до пристрасті.
Види обжерливості:
* російською «чревобесие» – пристрасть до надмірного споживання їжі, без розбору;
* російською «гортанобесие» – пристрасть до вишуканості і до солодкої їжі;
* пияцтво.
Тому подвижники благочестя у всі часи визнавали піст вельми корисним, навіть необхідним засобом для того, щоб підпорядкувати плоть духу, пристрасті приборкати, а дух укріпити, зробити здібнішим до молитви, спогляданню небесних предметів і до інших духовних діянь; особливо піст необхідний для збереження цнотливості.
Але той, хто постує, повинен пам'ятати, що піст є лише засіб до приборкання плотських пристрастей, до збереження цнотливості, до полегшення діяльності духу, до більш старанного виконання подвигів благочестя, а не складає сам по собі чесноти. Саме тому той, хто постує, і повинен остерігатися, щоб стриманість, яка має бути посібником для чеснот, не опиралася їм. Тому ті помиляються, хто часто дотримуючи посту, марнославиться цим, високо думаючи про своє постування, інших пересуджують, зневажають, або з голоду бувають сердиті, в сім’ї своїй бувають немирні, похмурі, дратівливі, норовисті, примхливі, уперті, не терплять протиріч, образ і тому подібне. «До чого, – говорить блаженний Ієронім, – стоншується тіло стриманістю, якщо дух насичується гордістю? На яку похвалу заслужимо блідістю від посту, якщо стаємо синіми від заздрості? Що за чесноту не пити вина, а п'янствувати гнівом і злістю?»
Тепер декілька слів про яблучний Спас. До особливостей свята Преображення Господнього відноситься і те, що цього дня здійснюється освячення плодів нового врожаю. Звичай освячувати плоди – стародавній. Приносити плоди Богові заповідає ще Старий Завіт. Так в книзі Левіт сказано: «Якщо приносиш Господові приношення хлібне з перших плодів, принось в дар від перших плодів твоїх з колосків» (Лев. 2:14). Підставою для встановлення звичаю освячувати плоди саме 6 (19) серпня було те, що на Сході (зокрема, в Єрусалимі) до цього часу достигають плоди (найважливіші з яких – пшениця і виноград) приносяться для благословення і на знак вдячності Богові за здобуття цих плодів для прожитку людини, а також по прямому їх відношенню до Таїнства Євхаристії, про що читаємо і в самій молитві над гроздієм.
Щоб краще зрозуміти благословення плодів на Преображення Господнє подивимося на пояснення до молитви про освячення овочів: «И ино овощие да приносится коегождо во время свое ко храму на благословение и молитва... глаголется над ними такожде». Тобто треба розуміти, що молитва ця може бути прочитана не лише на Преображення, і не лише над яблуками, а у будь-який час над будь-яким плодом, який дозрів і принесений в храм для благословення!
Що стосується заборони не їсти яблука до Спаса, то насправді ця заборона, згідно зі вказівкою Типікона, стосується винограду. Яблука – це вже наша вітчизняна заміна. Але сенс полягає в тому, щоб освячувати начатки урожаю, а потім вже їх куштувати. І, звичайно ж, усі ці розповіді про те, що поїдання яблук відбивається на померлих дітях, жодного відношення до дійсності не має.
Ця добра народна традиція, ніде документально не закріплена, тому ті, хто має духівника, погоджують це питання з духівником, але, безумовно, кожний подвиг заради спасіння – цінний в очах Божих. Той, хто дотримується і цього подвигу з благословення духівника, звісно, отримає нагороду від Всеблагого Бога.
В цілому ж, Церква не знає поста на яблука. Їй просто важливо навчити Своїх дітей бути вдячними Богові за Його дари. Невже Господь хоче того, щоб з року в рік гнили ранні сорти яблук, що дозрівають задовго до Преображення Господнього? Ні, Він хоче, щоб Його дари приймалися «во время свое», але приймалися з благословенням і вдячністю.
-------
До речі, в багатьох православних країнах так і роблять: освячують яблука (як і інші плоди) раніше – відповідно клімату, оскільки це і було задумано Церковним Уставом.
Для православного христианина святость одновременно и достижима, и недостижима, ведь святость - это всегда недосягаемая, но всегда желанная вершина. Ни один святой, для которого святость была нормой жизни, не признался даже себе, что он хотя бы немного приблизился к святости, считая себя самым грешным и имея в себе смирение и видение грехов. Святость – дар каждому христианину, но каждый человек отвечает на призыв Бога по-своему. Святость – свойство Божие, которое Он дает нам. Господь делает нас святыми в силу Своей святости. Он приходит не с тем, чтоб ставить нам условия, но чтобы принести Свой дар нам - дар святости. 
Спаситель, характеризуючи його, сказав: «Між народженими від жінок не було більшого над Іоанна Хрестителя!» (Мф. 11:11). Про нього також можна сказати словами ап. Павла: «Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних» (Євр. 11:38). Ці слова, у мене особисто, викликають почуття мужності на шляху до вдосконалення. Таким чином, можемо стверджувати, що то була людина кристально чиста, і не тільки тому, що Бог це передбачив, а тому Бог його й покликав на служіння предтечі, бо передбачив, що він і буде за своєї старанності святим по життю. Багато тих, хто виправдовує свою бездіяльність роздумами про своє вдосконалення, кажуть, що він такий вже родився, нібито, святий, куди нам, але це - виправдовування, дійсна ж причина відсутності благочестя – лінощі та гординя.
Мое первое знакомство с этой священной книгой возвращает меня к моему детству. Признаюсь, я страшно боялась, когда мне приходилось слышать ее тексты во время чтения у гроба умершего человека, так как в раннем детстве я очень боялась покойников. Просто не нашлось в то время человека, который бы мне правильно растолковал значимость этой книги на доступном ребенку языке, как и, впрочем, смысл жизни и смерти человека. Одним словом, в отношении этой книги у меня была только одна ассоциация – со смертью. Позднее я вообще не задумывалась об этих вопросах, ведь в моей семье чаще было принято говорить о суевериях и приметах, нежели о Боге и Евангелии, или ходить в церковь на воскресные службы, так как мое детство и взросление пришлись на 70 – 80–е годы прошлого столетия – эпоху построения коммунизма. Да и на Пасху мои мама с бабушкой не брали меня с собой в храм. И только когда в зрелом возрасте я сознательно пришла в церковь, то познакомилась с этой необыкновенной книгой. Познакомилась и сразу полюбила ее «песни» – молитвы. 
